Relax-читання

— Прислухайся, навесні все росте, бо падає теплий дощ і сонечко світить. Подивися, все оживає: і дерева, і кущі, і квіти. І пташки шукають собі пару, і будують гнізда.

Колін відкинувся на спину візка і задивився у небо. З пустища дув легенький свіжий вітерець і приносив дивовижні пахощі. Колін вдихав їх на повні груди. Довкола було стільки барв, стільки звуків, що жодна книжка, яку він прочитав до цього, не здатна була їх передати. Тож хлопець тільки крутив головою навсібіч і дивувався. — Ото справді музика, — вимовив він захоплено, дослухаючись до пташиного хору. — Тепер розумію, як звучить весна.

Такого Колін не міг побачити навіть у найсміливіших мріях: цвіли дерева, поміж молодою травою око милували золотаві, фіолетові і білі клаптики — це цвіли квіти, що їх посадили Мері з Дікеном. Вгорі ширяли пташки, скрізь співи, дзижчання, гудіння, щебетання. І пахощі, неймовірні пахощі — землі, трави, квітів. Колін зачаровано слухав і дивився, дивився і слухав, вбирав у себе цілюще повітря, підставляв теплим сонячним променям обличчя, шию, руки — і в його серце вливалася незнана радість.

Як я вже говорила тобі до цього, найкраще - це запастися терпінням і чекати. Чи не втрачати надії і розплутувати заплутані нитки одну за одною. Як безнадійна не була б ситуація, кінець у нитки завжди десь є. Нічого не залишається, як чекати, подібно до того, як, потрапивши в темряву, чекаєш, поки очі до неї звикнуть.

Як добре,що можна комусь написати листа. Це насправді чудово, коли можеш ось так просто сісти за стіл, взяти олівець і написати, коли хочеш передати комусь свої думки . Звісно, коли напишеш все на папері, то здається, що зміг лишень передати якусь частину того, що хотів сказати. Але і це, на мою думку, непогано. Я зараз щаслива вже від того, що з’явилося бажання комусь про щось писати. Тому і пишу от так просто тобі зараз.

Був надзвичайно приємний весняний вечір. Синя заграва наче невидимим пензлем зафарбовувала небо дедалі більше, поки нарешті не залягла нічна темрява. Втомившись од читання, я поставив платівку із тріо Шуберта опус 100 у виконанні Стерна-Роуза-Істоміна. Вже давно, коли настає весна, я часто слухаю цю музику. І відчуваю, як вона гармоніює зі своєрідним смутком весняної ночі. Весняної ночі, що заливає всю душу м’якими синюватими сутінками…

За стіною мирно спали дружина та доньки. Три штуки. Він їх дуже любив. В інституті в його кабінеті на столі стояла фотографія, на якій вони з Венді та їх собакою грають м’ячем. «Мої дівчатка», - він подумки усміхається, дивлячись на це фото. Хвилився ним перед колегами... Старшій було майже чотирнадцять, молодшій нещодавно виповнилося п’ять. Вони хотіли стати нейробіологами або нейрохірургами. А молодша все ще хотіла стати... принцесою.

Старий добрий поштар Генрі Фріман розносив пошту. - Генрі! – гукнув Кряж та подався назустріч, - Ти це, чи не ти? Поштар йшов повільно – суглоби – і відгукуватися здалеку у відповідь не поспішав. Якщо є листи – ніколи їх не відкриє і не прочитає, жодної марки з конверту ніколи б не вкрав. Порядна людина. Стара школа. Він взагалі був людиною скромною та усміхненою, немов божа квіточка. І своєю дитячою простотою він завоював серця майже всіх жителів Західної Окраїни.

У своїх листах з України Карл Йозеф Цумбруннен писав: "Усе, чого ми собі бажаємо, про що думаємо і чого сподіваємося, обов’язково з нами трапляється. Штука лише в тому, що завжди надто пізно і завжди якось не так. Отже, коли це постає перед нами, навіть не впізнаємо його в обличчя. Тому ми переважно боїмося майбутнього, боїмося подорожей, дітей, боїмося змін. Я не вмію чинити цьому опору, але з усієї сили вдаю, що чиню його". Ніхто з найближчих приятелів так і не дочекався від нього виразної відповіді на запитання, чого він туди їздить. Дівчина, з якою він прозустрічався вісім років, одного ранку повідомила, що має досить. Але Цумбруннен не перестав їздити в Україну навіть після цього. Він усього лише трохи — зауважували тільки найближчі — згорбився.

За вікном дощ, я люблю дощ, коли він на вулиці, а я в хаті, люблю дивитися, як він заливає шиби, хлюпоче з ринви, як булькочуть калюжі, люблю запах дощу і посвіжілого повітря, люблю вийти після зливи й милуватися листям дерев, коли воно починає переливатися всіма відтінками зеленого, а земля пружинить під ногами, і з неї піднімається пара.

Ти навіть не уявляєш, яка це мука. Як це буває, коли слухаєш чоловіка і тобі здається, ніби він, як із шухлядок столу, дістає з твоєї голови думки. Вмикає музику, і це саме те, що ти хотіла почути. Наливає в келих вино, і це саме те вино, якого тобі хотілося. Він йде змінити сорочку і повертається в такій, яку ти бачила на ньому в своїх мріях... А коли ти з ним розмовляєш, то майже так, як ніби слухаєш свій найглибший, найбільш проникливий і найкращий зі своїх внутрішніх голосів. Якийсь такий надзвичайний збіг того, про що ти думаєш і що відчуваєш, з тим, що ти чуєш.