Relax-читання

Спочатку ми з книгами дивилися одне на одне по-ворожому. Я гадав, що всі вони товсті, нудні, пристаркуваті зазнайки. Але що довше ходив поміж стелажами, то очевиднішу бачив різницю. На чорних полицях дрімали кремезні енциклопедії і словники. На білих же поличках чепурилися книги, які нагадували чарівних панянок у пишних кринолінах. Я швидко минав їх, шаріючись. Але коли зустрічався поглядом із книгами-самітниками, рука сама тягнулася до відлюдьків. Тепер мені кортіло якомога швидше навчитися читати. Бо виявляється, літери не просто так розсипані на аркушах. Вони як шифр у найцікавішій вуличній грі: розгадаєш — і поринеш у такі захопливі пригоди, що й годі уявити!

В обідній час подумайте над тим, що єдина річ, якою ви по-справжньому володієте, — це ваша здатність робити вибір, використовуючи здоровий глузд і судження. Це єдине, чого у вас ніколи ніхто не зможе забрати. Пополудні згадайте, що доля — не у ваших руках, ви контролюєте лише власні рішення. Земля крутиться, і ми рухаємося разом із нею. Залежить тільки, у якому напрямку — добра чи зла. Увечері нагадайте собі знову, як багато речей ви не контролюєте; а також де починається і закінчується ваш вибір. Лягаючи в ліжко, усвідомте, що сон — це форма смирення й довіри. Як легко ви йому віддаєтеся. Приготуйтеся повторити весь цикл завтра.

Зроби своє життя настільки чудовим, що буде неважливо, чи з'явиться в ньому хтось. Хапайся за будь-яку можливість завести нових друзів, познайомитися з новими людьми, поринути в пригоду. Живи життям своєї мрії, а не шукай жінку або чоловіка своєї мрії. Як тільки перестанеш ганятися за метеликом, він м'яко опуститься на твоє плече. Замість того, щоб шукати собі того чи ту єдину, стань тієї або тим єдиним... для себе. Розкрий своє найкраще, найглибше, справжнє «я». Будь привабливою для себе. Для кожного на світі хтось призначений. Якщо ти намагаєшся перетворити себе на іншу людину, твій Єдиний може і не зацікавитися, бо він шукає ту жінку, якою ти щойно перестала бути.

Істинна згода з особистістю людини без спроб змінити її за допомогою заохочення, маніпуляцій або насильства є високою формою любові, яка важко досяжна для більшості з нас. За всіма нашими зусиллями змінити іншу людину ховається егоїстичний за своєю суттю мотив: ми переконані, що, якщо вона зміниться, ми станемо щасливими. В бажанні стати щасливим немає нічого поганого, але, поміщаючи джерело щастя зовні, в чиїсь руки, - ми відмовляємося від своєї здатності змінити життя на краще і від своєї відповідальності за це.

…Понад берегом невеличкої річки росли кружком верби, мов зачаровані дівчата, дрімаючи під монотонність шуму води. \...\ Колись давно, коли одна верба було молодою та могла милуватися своєю вродою у віддзеркаленні води, блискавка влучила у дерево й розчахнула його навпіл. Одна половина дерева залишилася стояти, а інша не витримала й величезна гілка під своєю вагою завалилася набік. Але верба не хотіла так просто загинути. Жага до життя взяла своє. Частина дерева, що вціліла, годувала поранену та обвуглену другу свою половину через вцілілу кору, напувала цілющою водою. \...\ Так і росли вони до цього часу — один стовбур і два життя. Одне тяглося вгору, друге — лежало майже на землі так, що гілля торкалося води. Софійка та Сашко завжди любили приходити на це місце. \...\ Місцина вабила закоханих до себе, подаючи живий приклад підтримки одне одного.

Спочатку було слово. І відтоді як же багато воно означає в нашому житті. День починається зі слова. Розмова - з нього ж. Монолог - зі слова, а діалог - із двох. Слово може бути приємним, щирим, добрим, милим; великим, коротким, маленьким; костурбатим, дивним. Апогеєм мовлення є гості слівця, які водночас можуть бути іронічними й улесливими, а ще - жартівливими. Слово - зброя, здатна воювати яз за добро, так і, нажаль, за зло. Людина може мати сильний характер із зовні, але варто сказати їй щось "усередину", вразити, і вона відразу стає слабкою, або ж розчуленою, чи навіть беззахисною. Коли сказати добрим людям добре слово, вони стануть ще добрішими. Слово - величний дарунок, який протягом життя треба вчитися... підбирати, щоби дар не перетворився на тягар. Найбільше відчувають на себе силу слова люблячі люди. Вони, завдяки своїм почуттям, настільки трепетно, чутливо, тонко і ніжно ставляться одне до одного, що іноді з найщиріших намірів "переборщують" і вражають занадто сильними словами. Зранити словом найлегше закоханих, адже вони надіються на взаємність, очікують на хороші слова й настільки бояться почути щось не те, що мимохіть їхні вуха самі генерують асоціації, абсолютно не відповідні до змісту сказаного. Життя - це гра в слова. Як і кожна гра, вона має свої правила й закономірності: після великої кількості добрих слів рано чи пізно буде одне зле... Та мудрим людям варто його використати як іще один добрий старт, а не початок кінця, адже слова - це любов.

“Буває ж таке - палиш у печі, дивишся на вогонь і думаєш: он вона яка велика зима! А зранку вибігаєш на ґанок - ліс у тумані й ні острівця снігу не видно ніде. Куди ж вона поділася, зима? Тоді збігаєш із ґанку й бачиш... калюжу. Справжню калюжу посеред зими. І від усіх дерев іде пара. Що ж це? А це вночі пройшов дощ. Великий, сильний дощ. І змив сніг. І прогнав мороз. І в лісі стало тепло, як буває лише ранньої осені”.

Полюбити людину, яка відповідає тобі взаємністю, - це саме собою диво. Але ще краще, ще важливіше знайти в цій людині споріднену душу. По-справжньому споріднена душа - це про того, хто розуміє тебе, як ніхто інший, любить, як ніхто інший, хто завжди поруч, що б не трапилося... Кажуть, ніхто не вічний. Але я переконана, що для деяких любов – безсмертна.

Пол уявляв собі, як задній бампер «камаро» проступає крізь залежаний сніг і виблискує під сонцем. – Звісно, це не надовго, нас чекають іще два-три похолодання, а може, ще одна велика завірюха, але весна вже йде, Поле. Моя мати казала, що передчуття весни схоже на передчуття раю. Стівенг Кінг. Мізері

Чим визначається-вимірюється щастя? Чи має воно бути однаковим – ніби під копірку розтиражованим – подібним у дрібницях – схожим у цілому – одним і тим самим? Якби ти тільки знала, Полю, як мені було добре з ним! Навіть коли його напівпритомного приносили в наше маленьке помешкання на Межигірську і я просто лягала поруч – навіть тоді була щаслива! Він просто хотів швидше згоріти – пропалати – як метеорит – серпнева зірка – хвіст комети… У цьому двобої зі смертю (а може, із життям?), переможець у якому був наперед визначений, зовсім не важило відтермінувати кінцеву дату: завтра – за місяць – за рік. Ти знаєш, як воно буває, коли – весь – вільний – світ – навколо сходиться в одній людині...

Я все ще не могла взяти до тями, як сталося так, що я оточила себе людьми байдужими і корисливими. І зрозуміла, що й сама, напевне, не без гріха. І тепер необхідно поставити питання Руба "Що я повинна змінити в собі? Як навчитися бути справді щирою і мудрою?" Дивовижно, але я вже перестала ображатися на людей, з якими спілкувалася досі. Зрозуміла, що людина має право жити так, як хоче, бути такою, як хоче вона, а не такою, щоб мені було комфортно спілкуватися з нею. І лише коли людина зрозуміє, що недостатньо хороша, і вирішить змінитися або змінити своє ставлення до оточення, може зробити це. Ніхто не може і не повинен когось примушувати. А якою потрібно стати, що зі мною було комфортно тим, із ким хочеш спілкуватися? Мабуть, не втримала тих, хто був мудріший за мене і розумніший. І тепер за це плачу. Але я спробую знайти їх і зробити так, щоб вони більше ніколи не мали приводів на мене ображатися.

Повільний перехід осені до зими - зовсім не погана пора. Це пора, коли потрібно зібрати, привести в порядок і скласти всі свої запаси, які ти накопичив за літо. А як чудово збирати все, що є у тебе, і складати ближче до себе, зібрати своє тепло і свої думки, заритися в глибоку нірку – в надійне укриття; захищати його як щось важливе, дороге, твоє власне. А після нехай мороз, бурі і морок приходять, коли їм заманеться.

Можна лежати на мосту і дивитися, як тече вода. Або бігати, або бродити по болоту в червоних чобітках, або ж згорнутися клубочком і слухати, як дощ стукає по даху. Бути щасливою дуже легко.

Небо було майже чорне, зате сніг синювато виблискував під місячним сяйвом. Море спало під товщею криги, глибоко у землі, поміж корінняччям. Лісовим мешканцям снилася весна. Проте весною ще й не пахло, бо зима щойно встигла ледь перевалити за Новий Рік. Саме у тому місці, де Долина починала плавно підніматися й ставати схилом гори, стояв засипаний снігом будиночок. Схожий на чудернацьку кучугуру, він був дуже самотній на вигляд. Неподалік між крижаними берегами котила свої чорні-пречорні води річка – стрімка течія не давала їй замерзнути усю зиму. На місточку не виднілося жодних слідів, та й навколо будиночка дрімали неторкані снігові замети. Навколо панувала тиша, сповнена спокою та очікування.

Її вигляд нагадував, що вже Різдво. Вона вдягнула до уніформи червону, як у гнома, шапку. А ще в неї були червоні очі, бо вона прибирала і пізно лягла спати. Коли вхідні двері зачинилися, я підтягнув маскувальні штори. Надворі світив місяць і мерехтіли зірки, тож мені стало веселіше. Я ліг на канапу, дивився на них і думав про обійми. Про те, як по-різному обіймаються мама та Ельса. Хоч мені подобалися обійми обидвох. Я заплющив очі й щосили сам себе обійняв.

І тут вона вийняла з портфеля кишенькове люстерко. Кругленьке, з синьою кришечкою. Прошу, – мовила вона. – Це тобі від мене на Різдво. Коли ти глянеш у нього, то побачиш того, кого я люблю.

— Але там є ще один сад…Той, що по другий бік муру. Але входу я не знайшла, — мовила Мері. — Там на одному дереві сиділа пташка, така червоногруда, і співала. На її здивування, при цих словах похмуре обвітрене обличчя старого Дікена відразу злагідніло. Чоловік повільно усміхнувся. Це геть його перемінило. Мері подумала: наскільки ж гарніше має вигляд людина, коли вона усміхається.

За ніч вітер розігнав сірий туман і хмари. Над пустищем синіло чисте небо. Вітер теж ущух. Мері навіть не мріяла побачити таке бездонно-синє небо. Тільки де-не-де пропливають маленькі білі хмарки, неначе спінені хвильки. Та й саме пустище позбулося своєї сірости, заграло новими барвами. — Ага, бачиш, — усміхнулася Марта. — В цю пору так є: то дощ, буря, то сонце засвітить. Весна надходить.

— Весною пахне. Чуєш? Мері втягнула у ніздрі повітря. — Здається, чую. Такий вогкий і приємний запах. — Бо то земля пахне, — кивнув головою, не перестаючи копати. — Сонце пригріло. Все почне рости, потягнеться до сонця. Земля за зиму набрала сили.

— Так, нема нічо’ ліпшого, як запах свіжої землі. І трави, і вересу, — поважно похитав головою Дікен. - Я також дуже люблю, як пахне земля. Особливо коли падає дощ. Я тоді лягаю під кущем і слухаю, як краплі падають на верес, і втягую у ніздрі ці пахощі. Мама каже, що в мене такий чутливий ніс, як у зайця.